MENU

До Бориспільського міськрайонного суду

Київської області 

08300, м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 72

 

Обвинувачений:    ОСОБА_1, 

зареєстроване місце проживання: 

АДРЕСА_2

 

Захисник:    

  

Кримінальне провадження №   

 

К Л О П О Т А Н Н Я

Про визнання доказів недопустимими та доручення органу досудового розслідування проведення

слідчої дії - слідчого експерименту

26 листопада 2012 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області постановив вирок у кримінальній справі, яким ОСОБА_1 визнав невинним у скоєнні злочину, відповідальність за який передбачено ч.2 ст. 286 КК України та виправдав по суду.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 31 січня 2013 року у кримінальній справі № XXXX/2121/2012, вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2012 року скасовано, а справу щодо ОСОБА_1 направлено прокурору Київської області для проведення додаткового розслідування.

Кримінальна справа по обвинуваченню ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України, Прокурором Київської області була направлена за підслідністю слідчому управлінню ГУ МВС України в Київській області, досудове розслідування по якій було доручено проводити старшому слідчому, ОСОБА_3

Відповідно до п. п. 11, 12 Перехідних положень Кримінального процесуального кодексу України (в редакції 2012 року), розслідування кримінальних справ, у разі їх повернення судом прокурору для проведення додаткового розслідування, здійснюється у порядку, передбаченому цим Кодексом.

11 березня 2013 року слідчим ОСОБА_3 були внесені відомості до ЄРДР про кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст. 286 КК України, та розпочато досудове розслідування. 

Під час досудового розслідування, слідчим органу досудового розслідування були проведені слідчі та інші процесуальні дії, а також прийняті процесуальні рішення, в тому числі вручено повідомлення про підозру, за наслідками яких, був складений обвинувальний акт, затверджений прокурором, в якому слідчий остаточно сформував обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України.    

Під час судового розгляду у кримінальному провадженні, стороною обвинувачення були надані суду докази, які на її думку є належними та допустимими засобами доказування події кримінального правопорушення, винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення та іншим обставинам, які мають значення для доведення участі обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України, і серед яких, перш за все, є прямі докази, які є первинними процесуальними джерелами доказування, зокрема:

-Схема дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася за участі обвинуваченого ОСОБА_1 22 листопада 20101 року на 1 км.+100м.  автошляху м. Бориспіль – с. Глибоке.   

-Протокол допиту свідка ОСОБА_1 від 15 грудня 2010 року

-Протокол відтворення обстановки та обставин події, за участі свідка ОСОБА_1, від 13 січня 2011 року.

Всі інші речі чи документи, які були долучені стороною обвинувачення до матеріалів кримінального провадження і на її думку свідчать про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні ним кримінального правопорушення - є похідними доказами, отриманих від первинних процесуальних джерел доказування.  До таких похідних доказів, зокрема належать:

-Висновок експерта (автотехнічної експертизи) від 1 лютого 2011 року за № 56А, складеного експертом Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України в Київській області, ОСОБА_4 

-Висновок експерта (комплексної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи) від 22 квітня 2013 року за № 9-18, складеного експертами Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України в Київській області, ОСОБА_5 та ОСОБА_6,.   

Такі докази були надані стороною обвинувачення, на виконання вимог п.4 ч. 1 ст. 91 КПК України та ч.1 ст. 92 КПК України, норми яких зобов’язують слідчого та прокурора довести, в установленому законом порядку, як подію кримінального правопорушення та винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, так і обставини, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.

Нормативно-правове обґрунтування та судова практика, з посиланням на засоби доказування, недопустимості доказів – протоколу допиту свідка ОСОБА_1 та протоколу відтворення обстановки та обставин події

Доказами, як передбачено ст. 84 КПК України, в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Близько місяця потому, 13 січня 2011 року, з метою перевірки і уточнення результатів допиту свідка ОСОБА_1, старший слідчий в ОВС ВР ДТП СУ ГУ МВС України в Київській області, ОСОБА_7, виконав слідчу дію у вигляді відтворення обстановки та обставин події дорожньо-транспортної пригоди.

Відповідно до ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Протокол допиту свідка ОСОБА_1 та протокол відтворення обстановки та обставин події дорожньо-транспортної пригоди як докази в кримінальному провадженні збиралися слідчим у порядку передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України, що діяв у редакції 1960 року.

Тому, п. 8 Перехідних положень КПК України (в редакції 2012 року) встановлено, що допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності

Для встановлення того чи були покази свідка ОСОБА_1 та протокол відтворення обстановки та обставин події, допустимими як докази у кримінальному провадженні, необхідно визначити законодавчо встановлені підстави, порядок та умови, необхідні для їх збирання, саме на той час, коли вони були зафіксовані та одержані. Звичайно, якщо слідчим був порушений встановлений законом порядок їх збирання, такі докази не можуть вважатись допустимими і бути підставою для прийняття процесуальних рішень.

Положення ст. 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

У відповідності до п.4-1 ч.1 ст. 69-1 КПК України (в редакції 1960 року, норма якої діяла на час проведення допиту ОСОБА_1 як свідка), свідок має право на обраного за власним бажанням захисника під час допиту чи проведення інших слідчий дій за своєю участю відповідно до цього Кодексу та на іншу правову допомогу в порядку, встановленому законом, а також відмовитися від запрошеного ним захисника.

В порядку, що передбачений ч.4 ст. 167 КПК України (в редакції 1960 року), слідчий, перед допитом, встановлює особу свідка, повідомляє його, в якій справі він викликаний, та роз'яснює його права, і попереджає про обов'язок розповісти все відоме йому в справі, а також про кримінальну відповідальність за відмову дати показання і за дачу завідомо неправдивих показань. 

Одночасно, у протоколі зазначається, що свідкові роз'яснені його права, обов'язки і відповідальність за відмову давати показання і за дачу завідомо неправдивих показань. (ст. 170 КПК України (в редакції 1960 року).

Слідчим ОСОБА_7 не були виконані вимоги вказаних вище процесуальних норм, оскільки перед допитом ОСОБА_1 як свідка, йому не було роз’яснено право на обрання за власним бажанням захисника та скористатися іншою правовою допомогою, що призвело до порушення конституційного права ОСОБА_1 на захист під час допиту його як свідка.

Тому, Європейський суд з прав людини у рішеннях "Яременко проти України" від 12 червня 2008 року, "Луценко проти України" від 18 грудня 2008 року та "Шабельник проти України" від 19 лютого 2009 року обґрунтовано визнав, що використання показань осіб, які вони давали як свідки без участі адвоката чи іншого фахівця у галузі права, для доведення вини у вчиненні злочину ними (свідками) або їх співучасниками є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно ч.5 ст. 9 КПК України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року,  кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а тому висновки  та обставини встановлені у рішеннях "Яременко проти України", "Луценко проти України" та "Шабельник проти України" є обов’язкові для суду під час здійснення кримінального судочинства.

Практика Європейського суду з прав людини втілює найважливіший конституційний принцип кримінального провадження - верховенства права, який закріплений як в ст. 8 Конституції України, так і в ст. 8 КПК України.  

Окремо хотілося б звернути увагу суд на те, що показання, дані особою, яка фактично підозрюється у вчиненні злочину і яка допитувалася про обставини причетності її до цього злочину як свідок з попередженням про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань (ст. 385 КК), а також — за завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК), не мають доказової сили. Цей висновок випливає із суттєвих відмінностей у процесуальному становищі та порядку допиту свідка і підозрюваного (обвинуваченого). Передусім це виявляється у тому, що свідок зобов'язаний давати показання під загрозою кримінальної відповідальності, у той час як підозрюваний (обвинувачений) не лише не зобов'язаний давати показання, але й має право відмовитися їх давати. Таким чином, допит фактично підозрюваної особи як свідка, а також використання показань, даних під час такого допиту, в інших слідчих діях і як доказів у суді істотно порушує право особи на захист.

Отже, відповідно до ч.1 ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Як передбачено ч.1 ст. 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння, які передбачені ч.2 ст. 87 КПК України: порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Конституційний суд України у своєму Рішенні від 20 жовтня 2011 року в справі № X-XX/XXXX дійшов наступних висновків:

«…Недопустимість обґрунтування обвинувачення особи у вчиненні злочину на доказах, одержаних незаконним шляхом, закріплена в першому реченні частини третьої статті 62 Конституції України, а згідно з частиною другою її статті 64 ця гарантія не може бути обмежена. Основний Закон України, гарантуючи права і свободи особи, вимагає від неї певної поведінки щодо інших осіб та держави в цілому, встановлює відповідні вимоги та обмеження…»

«…Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 9 червня 1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції ) тощо. Таким чином, даючи офіційне тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України, Конституційний Суд України виходить з того, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження її конституційних прав і свобод, крім випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження…».

«…Конституційний Суд України вважає, що положення частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, безпосередньо пов'язане з положенням частини першої цієї статті, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку…»

«…Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо…»

Верховний суд України в п. п. 19, 20 Постанові Пленуму «Про застосування конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року за № 9, роз’яснив судам, що визнання особи винуватою у вчиненні злочину може мати місце лише за умови доведеності її вини. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст.62 Конституції обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами. Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст.63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.

Також, в п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30 травня 1997 року за № X, було роз’яснено судам, що згідно з ч.3 ст.62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв'язку з цим судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України. Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку.

В іншій Постанові Пленуму «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» від 11 лютого 2005 року за № X, Верховний суд України в п. п. 3, 11 якої роз’яснив судам, що допущені при вчиненні окремих слідчих чи процесуальних дій порушення закону, що призвели до ущемлення прав та інтересів учасників процесу, за наявності відповідних підстав мають тягти визнання доказів недопустимими. Звернути увагу судів на те, що їхні висновки не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих із порушенням процесуального порядку збирання останніх, а також на матеріалах досудового слідства, які не перевірені в судовому засіданні.

Отже, виходячи із загальних засад кримінального провадження, визначених ст. ст. 7, 17 КПК України, підозра, обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, отриманих незаконним шляхом. 

Таким чином, показання ОСОБА_1 як свідка, викладених в протоколі допиту від 15 грудня 2010 року, та протоколі відтворення обстановки та обставин події від 13 січня 2011 року, як документи, з підстав передбачених ст. 86, 87 КПК України, а також судової практики Конституційного та Верховного судів України, -  є недопустимими доказами.

Як передбачено ч.2 ст. 86 КПК України, недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.   

Відповідно до ч.3 ст. 87 КПК України, докази повинні визнаватись недопустимими під час будь-якого судового розгляду.

У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд, на підставі ч.2 ст. 89 КПК України, визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Право на подання клопотання про визнання доказів недопустимими, згідно ч.3 ст. 89 КПК України, має сторона кримінального провадження під час усього судового розгляду.   

В свою чергу, слідчий та прокурор, надавши суду докази, що на їх думку підтверджують винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення: - не довели, що вони є допустимими доказами тим обставинам, що підлягають доказуванню.

За таких умов, виходячи зі змісту положення ст. ст. 86, 87, 89 КПК України, показання свідка ОСОБА_1, викладених в протоколі допиту від 15 грудня 2010 року, та протокол відтворення обстановки та обставин події від 13 січня 2011 року, як документ, – необхідно визнати недопустимими доказами за наявності очевидних ознак їх недопустимості.

Окремо хотілося б звернути увагу на положення ст. 23 та ч.4 ст. 95 КПК України, зі змісту яких випливає, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. 

Навіть припустити, що показання свідка ОСОБА_1, викладених в протоколі допиту від 15 грудня 2010 року, були б допустимими засобами доказування, яким чином суд міг би їх безпосередньо дослідити під час судового провадження та допитати ОСОБА_1 в якості свідка, якщо на даний час він перебуває у статусі обвинуваченого.  

Оскільки такі покази свідка не можуть бути безпосередньо отримані та досліджені в судовому засіданні, суд не має правових підстав обґрунтовувати свої висновки та приймати процесуальні рішення з посиланням на такі докази.    

Такі ж роз’яснення були надані Верховним судом України в п. 14 Постанови Пленуму «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1986 року (з подальшими змінами та доповненнями) відповідно до якого, оголошення показань свідка, який до суду не викликався, є недопустимим. Суд не вправі у вироку посилатись на ці показання як на доказ у справі, оскільки вони не досліджувались у судовому засіданні.

До того ж, відтворення обстановки та обставин події як слідча дія проводилася слідчим за участі свідка ОСОБА_1, з метою перевірки та уточнення його показів саме як свідка, які суд особисто вже не може сприймати та перевірити під час судового розгляду справи, оскільки такий учасник кримінального провадження як свідок ОСОБА_1 - вже не існує і має правовий статус обвинуваченого, покази якого і необхідно перевіряти та уточнювати за допомогою інших слідчих дій.

Нормативно-правове обґрунтування, з посиланням на засоби доказування, необ’єктивності, неповноти та неможливості використання висновків та фактичних даних, викладених у висновках експертів

Слідчий, який проводив відтворення обставин та обстановки події здійснив вимірювання відставні від правого краю проїзної частини до місця імовірного зіткнення автомобіля з потерпілим, яка становила близько 7 метрів, та одночасно здійснив вимірювання часу протягом якого потерпілий перетнув вказану вище ділянку дороги, та який становив 2,8 та 3,0 секунди.

Проте, відстань, яку перетнув потерпілий та час, протягом якого він рухався, виміряний слідчим не відповідає дійсності та тим показам, що були надані обвинуваченим як під час досудового так і судового провадження, та під час відтворення обстановки і обставин події, оскільки слідчий не повідомляв ОСОБА_1 про таку відстань та час, а протокол відтворення обстановки та обставин події йому не надавався для ознайомлення та викладення своїх зауважень (навіть не роз’яснювалося слідчим такого права, яке має свідок), а лише був ним підписаний, про що свідчить сам протокол відтворення обстановки та обставин події, в якому ОСОБА_1 не зазначалося, що він ознайомлювався зі змістом протоколу.

Більш того, часу в проміжку 3-х секунд достатньо для того, щоб потерпілий майже в спокійній ходьбі пройшов відстань 7 метрів, в той час як підсудний в своїх показах неодноразово наголошував на тому, що потерпілий швидко перебігав дорогу на відстані 20-25 метрів від автомобіля. Тому, вказані обставини не були належним чином встановлені під час проведення слідчим відтворення обставин та обстановки події.

22 квітня 2013 року експертами ДНДЕКЦ МВС України, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, був наданий висновок комплексної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи за № 9-18, яким були надані відповіді на питання, поставлених слідчим на вирішення експертів, які дійшли висновків, що «…В даній дорожній ситуації водій автомобіля ГАЗ ОСОБА_1 мав технічну можливість уникнути наїзду на пішохода ....

На невірність визначення вказаного вище показнику часу перетину проїзної частини потерпілим, обвинувачений неодноразово наголошував як на стадії досудового розслідування так і під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій.

Слідчий, ОСОБА_3, вчинив ще більш упереджено, а ніж попередній слідчий ОСОБА_12, використавши для призначення комплексної експертизи лише відомості щодо швидкості руху транспортного засобу, яка з показів обвинуваченого, наданих під час розгляду справи в суді, орієнтовно складала 70 км/год., при тому, що інша частина відомостей, що містяться у показах обвинуваченого, без жодних на те мотивів не була взята до уваги слідчим як вихідні дані для призначення експертизи, таким чином проявивши явну упередженість та суб’єктивну вибірковість для отримання заздалегідь прогнозованого результату у висновку експерта, який використовує у своїх дослідженнях вихідні дані надані слідчим.

Однак, відповідно до ч.1 ст. 101 КПК України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Оскільки показання свідка ОСОБА_1, викладених в протоколі допиту від 15 грудня 2010 року, та протокол відтворення обстановки та обставин події, від 13 січня 2011 року, за підстав викладених в цьому клопотанні, повинні бути визнані судом недопустимими доказами, висновок експерта, згідно ч.5 ст. 101 КПК України, не може ґрунтуватись на доказах, які визнані судом недопустимі. 

Допустимість та достовірність похідних доказів, у тому числі і висновки експертів, прямо залежить від допустимості та достовірності первинних процесуальних джерел доказування.

Таким чином, Висновок експерта від 1 лютого 2011 року за № 56А та Висновок експертів від 22 квітня 2013 року за № 9-18, ґрунтуються на доказах, які є недопустимими, а тому експертні дослідження та зроблені за їх результатами висновки про обставини вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України – не відповідають дійсності, є необ’єктивними та недостовірними, більш того суперечливими.

Нормативно-правове обґрунтування, з посиланням на засоби доказування, необхідності доручення органу досудового розслідування провести слідчу дію – слідчий експеримент

Завданням кримінального провадження є охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Таке положення, що міститься в ст.2 КПК України, гарантує обвинуваченому повне та неупереджене розслідування кримінального провадження та його судовий розгляд, щоб не відбулось необґрунтованого звинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України.

При цьому, ч.2 ст. 9 КПК України, зобов’язує слідчого та прокурора, всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Однак, процесуальні дії та рішення слідчого і прокурора під час проведення досудового розслідування, викликають реальні сумніви в їх об’єктивності та неупередженості встановлення обставин кримінального провадження, які спрямовані лише на викриття обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, що призвело до прийняття незаконних процесуальних рішень - повідомлення про підозру та обвинувального акту про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України. Підтвердженням цього, є наступні обставини.     

Слідчим, ОСОБА_3, 26 квітня 2013 року було вручено ОСОБА_1 письмове повідомлення про підозру у скоєнні ним кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.2 ст. 286 КК України.

Цього ж дня, 26 квітня 2013 року, ОСОБА_1 було допитано як підозрюваного, про що свідчить його протокол допиту, в якому містяться його покази. 

Знову ж таки, в цей день, 26 квітня 2013 року, слідчим ОСОБА_3 було вручено ОСОБА_1 та мені як його захиснику, повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів кримінального провадження. В повідомленні про завершення досудового розслідування, мені роз’яснено право на доступ до матеріалів досудового розслідування і запропоновано прибути 29 квітня 2013 року на 12 год. для ознайомлення з доказами, які містяться в кримінальному провадженні.

З наведених вище процесуальних дій та рішень слідчого і прокурора, який звичайно погоджував їх, випливає, що майже все без виключення досудове розслідування, з моменту коли дізнався про нього ОСОБА_1 та я, як його захисник, тривало рівно один день, не рахуючи часу для призначення та проведення комплексної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи, інформацію про що стало відомо ОСОБА_1 лише під час вручення йому повідомлення про підозру. Це при тому, що слідчий, згідно положення ст. 219 КПК України, має право проводити досудове розслідування протягом двох місяців, з дня повідомлення особу про підозру, не рахуючи можливості продовжити такі строки до 12 місяців.  

Звичайно, про яку неупередженість, об’єктивність та повноту досудового розслідування може йти мова, якщо слідчий протягом декількох годин одного робочого дня, 26 квітня 2013 року вчинив процесуальні дії та прийняв процесуальні рішення від повідомлення про підозру до завершення досудового розслідування з фактично вже готовим обвинувальним актом.

Проведення однієї лише комплексної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи без вчинення інших процесуальних дій та рішень, не може аж ніяк вважатись об’єктивним та повним дослідженням всіх обставин кримінального провадження. Слідчий не вчинив жодних дій спрямованих на встановлення обставин, що виправдовують підозрюваного або ж виключають його кримінальну відповідальність чи є підставою для закриття кримінального провадження, не зважаючи навіть на покази ОСОБА_1 як підозрюваного та клопотання, поданого стороною захисту, спрямованого саме на встановлення таких обставин.

Не може бути обґрунтованим обстоювання слідчим лише такої правовою позиції як виконання вказівок Апеляційного суду Київської області, викладених в Ухвалі від 31 січня 2013 року по кримінальній справі № XXXX/2121/2012, оскільки вони хоч і є обов’язковими до виконання слідчим, проте і не обставиною, що звільняє його від обов’язків виконувати інші необхідні процесуальні дії та рішення для повного, неупередженого та об’єктивного ведення кримінального провадження. Доречи, шановний суд, вказівки апеляційного суду у повному обсязі так і не були виконані.

Оскільки показання свідка ОСОБА_1, викладених в протоколі допиту від 15 грудня 2010 року, та протокол відтворення обстановки та обставин події від 13 січня 2011 року, з підстав передбачених ст. 86, 87 КПК України, а також судової практики Конституційного та Верховного судів України, -  є недопустимими доказами, як вже зазначалось, на цих відомостях та фактичних даних, не можуть гуртуватися висновки експертів, про що прямо зазначено в ст. 101 КПК України

Не зважаючи на те, що обов’язок доказування обставин, що зазначені в ст. 91 КПК України, покладено на слідчого та прокурора, а сторона захисту не повинна доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення, я, як захисник, все ж таки вважав за необхідне скористатись своїми правами, способи та механізми реалізації яких дають мені можливість спростувати підозру ОСОБА_1 та виключити його кримінальну відповідальність, зокрема.

var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } }